В ТІ Д А Н Н Є

СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА

р. у. и.

ВЕЦЛЯР.

1917.

З друкарні „Союза визволення Україна” - у вецлярському таборі.

І.

Кінець XIX віку визначив ся з’явшцами, що характеризують новий зворот в історії людскости. Сї з’явища сьвідчать за те, що пятий акт великої історичної трагедії, званої „бороть¬ бою націй“, вже почав ся і закінченнє набли- жаєть ся. Ті з’явища — се уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителїв. На наших очах відбули ся кріваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті’ Боерів. Коли ще поглянути на тую більше чи меньше гостру боротьбу — у її перших фазах — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії, та Туреччини проти націй-панів, на той смер¬ тельний антагонізм, який істнує поміж Німцями й Французами, Анґлїчанами й Росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного вій¬ ська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове наці¬ ональне питаннє вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розвязання. Проте шлях до розвязання єдино можливий, певний і хосен- ний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій-би формі політичного верховенства воно нї виявляло ся, і сей шлях єсть противний Гаагській конференції.

4

Ми визнаємо, що наш нарід теж пере¬ буває у становищі грабованої нації.

Отже коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вили¬ тись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одно¬ племінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежовану змогу все- стороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеряльного гаразду; коли спра¬ ведливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекан- нє індивідуальности єсть метою, — тодї стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова істновання нації, а дер¬ жавна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Отже виникає питаннє, чи визволеннє національне можливе для нас?

Пятий акт драми ще не наступив для на¬ шої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось дїєть ся, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не підняла ся. Антракт власне починаєть ся з 1654 року, коли українська республика злучила ся з московською монархією полї- тичною унїєю. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республиканська сво-

о

бода нівечить ся, нація знесилюєть ся, гине, але потім знов відроджуєть ся,- з під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, при¬ брати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції ми¬ нуло сьогодні* 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-лїтнїй ювилей сеї події.

Коли доводить ся нам іти на свої збори під допитливими поглядами цїлої фалянґи пра- вительственних шпіонів, коли Українцеви не вільно признаватись до своєї нацїональности, і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді* зовсім до речи виникає повне обурення питаннє, яким правом росийське царське правительство поводить ся з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубольцїв своєї країни, видано закон з 17. мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росіян (Москалів) або змоскалїзо- ваних ренегатів? На грунті* якого права з на¬ ших дітей готують по школах заклятих воро¬ гів і ненависників нашому народови? Через що навіть у церкві панує мова наших гноби¬ телів? Яким правом правительство росийське здерті з нас гроші витрачає на користь росий- ської нації, плекаючи й підтримуючи її науку,

6

літературу, промисловість і т. д? І нарешті найголовнїйше, чи має право царське прави- тельство взагалі видавати для нас закони, універсали та адмінїстраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власно- вільно прийшли до політичної унії з москов¬ ською державою і заступником її — царським правительством. Ся власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарі¬ кати на несправедливість того, що нам дїєть ся, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Се твердженнє приму¬ шує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучила ся з московською державою „як рівний з рівним“ і як „вільний з вільним“, каже тогочасна формула, се-б то, дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої що-до свого вну¬ трішнього устрою, схотіли зєднати ся для осягнення певних межинародних цілей.

Виникає питаннє, чи по злуцї сих двох держав обидві вони зникли, а намісць їх .по¬ чала істнувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави істнують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві дер¬ жави з погляду межинароднього права?Сучасна

(

наука межинаціонального права вчить, що дер¬ жава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати „спілку держав" (ЗіааІепЬппсІ). Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанованнє і иідля- ганнє спільним інстітуціям не тільки не виклю¬ чає внутрішньої і надвірної самостійности злу¬ чених держав, але навпаки оберіганнє теї само¬ стійности стає метою злучених держав. Дер¬ жави — члени спілки зберігають право межина- родних зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усї вони мають право поокремо завязу- вати конвенції та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на метї шко¬ дити інтересам цілої спілки або окремих чле¬ нів. Така спілка цілком можлива не тільки по¬ між державами, що мають однакий політичний устрій, але й з ріжними формами державного устрою, і не перестає істнувати навіть тодї, коли в одній з держав зміняєть ся форма пра¬ вління, або вимирає пануюча династія. Сим осо¬ бливо „спілка держав" відріжняєть ся від так званої „реальної унїї держав", яка може істну¬ вати тільки поміж монархічними державами і раз-у-раз може перекоротити своє істнуваннє, аби вимерла династія. Спілка держав виникає із взаїмної згоди держав, що стають до спілки. Зразком „спілки держав" можуть бути: Пів¬ нічно-американські Злучені Держави, Швай-

8

царська Спілка і найбільше Германська Спілка.

Якже злучила ся держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодженне те вилило ся у формі т. зв. „переяславських статей“.

Переяславський контракт так формулу- вав взаїмні і обопільні відносини держав (на¬ водимо головнїйші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1) Власть законодатна і адмінїстраційна належить ся гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4) Субєкт неукраїнської національності! не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на ко¬ ристь московського царя.

6) Українська держава має право оби¬ рати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обраннє.

13) Незломність стародавніх * прав, як свіцьких так і духовних осіб, і не втручаннє царського правительства у внутрішнє життє української республики.

9

14) Право гетьманського иравительства вільних межинародних зносин з чужинними державами.

Аналізуючи сї постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в нїй суть усї ті прикмети, які характерну ють „спілку держав^. Таким чином, головнїйший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи до¬ вести нам безвиглядність наших стремлїнь, за¬ кид, нїби ми ніколи не складали держави і че¬ рез те не маємо під собою історичної підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання анї істо¬ рії, анї права. Через увес час свого історичного істнування націянаша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні ча¬ си, де окремі галузї нашої нації складали окре¬ мі держави, то перед нами виникає і литовсько- руське князівство, де генїй нашого народу був культурним фактором, і найголовнїйше га¬ лицько-руське королівство, спробунок злу¬ чити до купи усї галузї, усї тільки нашого на • роду ув одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізнїйше Богданом Хмель¬ ницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконституована Хмельницьким, є справді’ державою з погляду межинаціонального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська респу-

10

блика, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила „дани¬ ну44 царському правительству. Коли й так, то все-ж навіть з їх погляду українська респу- блика була напів незалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балкан- ських держав. Але півнезалежні держави від¬ значають ся тим, що не мають права межина- роднїх зносин з надвірнього боку: тим часом Переяславська конституція надавала се право українській державі. Якже проте розуміти ту „данину44, що платила українська республика московській монархії. Годїрозвязати се питаннє з погляду сучасної науки межинароднього пра¬ ва, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка-б, маючи атрибути самостійної, платила „да¬ нину44, як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась пра¬ вом засилати послів. Се дасть ся пояснити тільки тодї, коли згідно з текстом конституції ми прий¬ мемо, що „данина44 давала ся не державі мос¬ ковській, а цареви московському, яко протекто¬ рові! особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки „протекції44, а не підданства. З сього погляду та „данина44 має значіннє вкладки до спільної скарбниці, призначеної для меж инародних зно¬ син спільної ваги. Такий характер стверджуєть ся ще й тим, що українська держава не була за¬ войована московською монархією, або придбана

11

дипльоматичнйм шляхом, як Польща, а злу¬ чаючись з московською монархією, не поступи¬ ла ся анї одним з своїх державних або республи- канських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і ца¬ рем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обовязків по конституції 1654 року і поводять ся нинї з на¬ ми так, наче Переяславська конституція ніколи й не істнувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зрекла ся своїх державних .прав, віддала ся на ласку російським імператорам і згодила ся поділити однакову долю з Росія¬ нами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід нї сам, нї через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікав ся прав, що належать ся йому по Переяславській кон¬ ституції. Через те Переяславська умова єсть обовязкова для обох контрагентів: монархії московської і республики української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічньою волею одного контра¬ гента без в иразно висловленої згоди другого. Через те ,,Е сипая педіьлимая Россіяи для нас не істнує! Для нас обовязкова тільки дер¬ жава московська, і всеросийський імператор має для нас меньш ваги нїж московський цар. Так каже право! Та в дїйсности ніякої ваги

12

не має Переяславська конституція, всеросийські імператори суть наші необмежені пани, а Перея¬ славська конституція тільки „історичним ак- том“ та й годї. Якже з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, порестугшв кон¬ тракт, то другому контрагентови лишаєть ся на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрям¬ ку, у якому він був прийнятий обома їми, або узнавши контракт зломаним у всіх його час¬ тинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.

І тодї вже єсть панованнє сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді* контракт був повернений у нї- вець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право роспоряджати ся своєю долею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчаннєм він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на під¬ ставі задавнення зробило ся правним. Через те вже пізно відшукувати колишні* права.

Але в тім розміркованню не має анї кри¬ хітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене гра- бівницьким або злодїяцьким шляхом. Друге: розуміннє про задавненнє не може відноситись до зневолення свободи. Задавненнє може мати

13

вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської мо¬ нархії до української республики. У межи- національних відносинах задавненнє може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе жи¬ вою і сильною, доти нема місця для задавнен- ня. Але мимо того розмова про задавненнє не може грати ніякої ролї, бо наш нарід своїми повсякчасними протестами проти пановання Москви (Дорошенко, Мазепа, Кнрило-Методї- євське брацтво, Шевченко, селянські повстан¬ ня 80-х років і т. д.) перервав течію задав- нення, давши напрям розвязати суперечку про обовязковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатись єдино дїйсним і серйозним, се-б то, силою. Та навіть колиб ми не бачили у нашій історії безупинних про¬ тестів, то й тодї наше власне істнуваннє єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обо- вязок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці’ Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!

II

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції

14

і визволення зрабованої волї, то чи так стоїть питаннє про фізичні і матеріальні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подїй, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного ви- народовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано:

„Смерть політична, стерть національна, смерть культурна для української нації? “

Се не є самі слова: зміст їм відповідає.

Коли в української держави відібрано пра¬ во бути державою, то поодинокі члени колиш¬ ньої республики позбули ся усїх елементарних політичних прав людини. Колишнїй україн¬ ський республиканець має меньше прав нїж нинїшнїй найостатнїйший московський наймит. Правительство чужинцїв роспоряджаєть ся на території колишньої української республики наче в завойованій свіжо країні! висмоктує ос¬ татні сили, висмикує ліпших борцїв, здирає ос¬ татній гріш з бідного народу. У рядовцї з чужин¬ цїв обсїли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годують ся. Непокірливі тубольцї погорд- жують ся невимовно, а небезпечні з них засила¬ ються на Сибір. Законами росийської імперії зне- важаєть ся право совісти, погорджуєть ся право свободи особистої, ганьбить ся навіть недотор¬ каність тіла. Колишнїй протектор української

15

республики перемінив ся нинї. на правного ти¬ рана, якому належить ся необмежоване право над життєм і смертю кожного з Українців. Цар¬ ський Закон з 17 мая 1876 року наложив забо¬ рону на саму мову спадкоємців Переяславської констітуції і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже зба¬ влене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працю¬ вати на свого пана. Таким чином українська нація платить „данину" не тільки матеріаль¬ ними добрами, але навіть психіку та інтелект її експльоатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробив ся чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні. І через 247 років па Переяславській конституції „вільний і рівний" Українець відграє ще гіршу ролю нїж калишнїй і лот, бо в і лота не вимагали принай- мнїй інтелектуальної „данини", бо від ілота не вимагали любови й прихильності! до своїх гно¬ бителів, бо ілот розумів свій гнїт, Українець же тільки: відчуває його. Така то є логіка подїй і такі її наслідки. І от посеред таких ли¬ хих обставин ми зійшли ся до купи, ми згрома¬ дили ся ув одну сїмю, перейняті великим болем та жалем до тих страджань, що вщерть напов¬ нили народню душу і — хай навпаки логіці

їв

подій ми виписали на свому прапорі: „Одна* єдина* нероздільна* вільна* самостійна Укра¬ їна від гір карпатських аж по кавказькі. “

Чи не захоплюємось ми?!

Чи не єсть сей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може наша пристрасна любов до України підказала нам думку безглуздну, безпідставну?

І чи можемо ми надіятись на симпатії широкого суспільства українського?

І, головне, чи здійсненне сього бажання буде хосенне для нашої нації?

Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне інстуваннє, проти нашого права на самостійність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної тра¬ диції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минув¬ шини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче ско¬ ристуватись своїм „правом сильногоа. Для нас далеко важнїйший другий аргумент — се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інерт¬ на. Хиба може, кажуть нам, темна незорґанї- зована, розбита маса, неодушевлена ніякою іде¬ єю — творить [історію при сучасних обставинах

17

життя? Хиба тая маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати сімпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелі¬ генція охоче без протесту йде шляхом винаро- довлення, а за нею й культурнїйші одиниці з народу. Тай врешті, хиба українська націо¬ нальність не є тільки ріжноманїтністю росій¬ ської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської нації, той тоді не¬ людські відносини Росіян до нас освячують на¬ шу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені' розшукають, хто був кому родичем, — ображене чуттє нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні звязки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.

І так ми некультуні. Се безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її єсть історична, бо вона замерла на тім ступі- ню, на якім вона була ще у XVII ст Се правда, що нація наша в загальній культурності! з часу конституції 1654 р. поступила дуже мало напе¬ ред, а з багатьох поглядів вона мусїла верну гись до нижчих форм життя, як політичного, так і со¬ ціального. У сї ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освіченості! й хвилюва-

18

ли наше суспільство у XVII віцї, обіцяли ста¬ тись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усї ті рухи були зада¬ влені силоміць, були знівечені навіть елемен¬ тарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у безодню темряви. Тодї була вбита стародавня культур¬ ність української нації, культурність такінтен- зивна, що кількома своїми промінами вона змогла покликати до життя і могутності! на¬ цію нинїшних наших господарів.

Еге! Нинї наші маси некультурні, але в самім факті' нашої некультурності! знаходимо ми найліпший, наймогутнїйший, найінтензівнїй- ший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволене нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хиба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права роз¬ поряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі!4? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан річей у себе дома до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо росплющеннє очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу му¬ сить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обовязок.

А в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну йсоромицьку ролю.

19

Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але шко¬ лі и не служила свому народови, нїколи не уважа¬ ла своїх інтересів в інтересах цїлої нації, нїколи не хотіла добачати спільності! тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелїґенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усї оті Чет- вертинські, Чорторийські, Вишневецькіта Тиш- кевичі — плоть від плотї нашої і кість від ко¬ стей наших. Тоді* сильним і могутнім замахом український нарід породив нову інтелїґенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в. і всї оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усї оті Гоголї, Гнїдичі, Потапенки, Короленки — і „їм же нїсть числа“ — усї* вони наша кров. Нарід знову лишить ся без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його істновання. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступництвом інте¬ лігенції? І війна і пошестї — вони косять без розбору і вчених і темних, бідних і богатих, відступництво забрало цвіти нації — найкуль- турнїіцу її верству.

Се були такі дві страти, що годї знайти їм рівні в історії* якої-небудь іншої* нації. Але український нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних ви¬ творити собі нову третю інтелїґенцію. Еволю-

20

ція українського інтелігента третьої формації тце не покінчила ся, але характеристична йо¬ го прикмета служенвє сьому власному народояи відбила ся в ньому з повното силою. Отже коли третя інтелігенція має органічні звязки з укра¬ їнською нацією, коли вона є заступником укра¬ їнського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного ко¬ рабля належить їй. Годї через те казати, нїби маса українського суспільства не має нічого спільного з остатньою формацією своєї інтелі¬ генції — українська інтелігенція є само суспіль¬ ство у мінїятурі, стремлїння суспільства — се стремлїння інтелігенції, пориви інтелїґенції — се пориви й симпатії цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з пи¬ та ннєм: „Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореть ся, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть нічого не відаємо й про те, за що власне бореть ся нова інте- лїґенція?^

Годї ось тут докладно відповісти на всї оті питання. Одно можна сказати, що первоз- вістника сучасного політичного українства — Шевченка не зрозуміло анї його власне поко- лїннє, анї поблизькі до нього. Коли Шевчен¬ ко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національ¬ ну та економічну українського народу, то по-

близькі до нього покоління з так званого укра¬ їнофільського табору на своїм прапорі напи¬ сали: „Робім так, щоб ніхто, ьїгде не бачив нашої роботи!^ Сї покоління „білих горлиць “ своїм псевдо-патріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сї покоління виплекали цілий культ страхо- полохства, виробили цілу релігію ЛОЯЛЬНОСТІ!, сї покоління своїм нечуваним, сервілізмом своєю безідейністю, своєю незвичайною інерт¬ ністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів мо- лодїжі, що стояла на українсько-національно¬ му грунті. Сї покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сї покоління надали україно¬ фільству характер недоношеної розумом етно¬ графічної теорії. Сї покоління самі найліпше назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе Українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнула ся, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли ли¬ шили ся без потомства, і сучасна молода Укра¬ їна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи

українофілів. Між молодою Україною й укра¬ їнофілами не має ніяких звязк'ів — крім однієї страшної й фатальної звязї — своєю кровто за¬ платити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочек, свити та горіл¬ ки минули і ніколи вже не вернуть ся. Третя Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної, [іона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обовязок. Вона виписує на своєму прапорі сї слова: „Одна, єдина, нероз¬ дільна, вільна, самостійна Україна від Кар¬ ії яті в аж по Кавказ. “ Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клаптї української території пану¬ ватиме чужинець, доти українська інтелїґенція не покладе оружія, доти всї покоління Укра¬ їнців йтимуть на війну. Війна ировадитиметь ся у сіма засобами, і боротьба культурна ува- жаєть ся также відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, поду¬ рені, ми все-ж істнуємо і хочемо далі* істну- вати. І не тільки істнувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нації. Нас богато — цілих ЗО мілїонів. Нам належить ся будуччина, бо зовсім не можливо, щоб 7зо частина усїєї людности,

23

цїла велика нація могла зникнути, могла бу¬ ти задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми істнуем, ми відчуваєм своє істнуваннє і своє індівідуальне національне „я“. Наша нація у своєму історичному часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нпнї увесь цвіт української нації по всїх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надїєю: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказі Нинї ми всї со¬ лідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтава. Ми відродили ся з грунту наскрізь напоєного кровю наших пред¬ ків, іцо лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матїрок стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеть ся до моря, так не можна спинити нації, що лама свої кайдани, проки¬ нувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолї, щоб вести до здійснення великого ідеа¬ лу. Але ми мусимо памятати, що ми тільки оповіїцуємо його силу, ми тільки його післан- цї. Сей великий — увесь нарід український.

Але як партія бойова, партія, що вирос¬ ла на грунтї історії і єсть партією практичної діяльності!, ми зобовязані вказати ту найблиз-

24

ш у мету, яку ми маємо на оцї. Ся мета — по- верненнє нам прав, визначених Переяслав¬ ською конституцією 1654 року з розширеннєм її впливу на цілу територію українського на¬ роду в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьме¬ мо силою те, що нам належить ся по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація дов¬ го нездужала, але нинї вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта її довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остатня боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизив ся і ми не попустимо, щоб промін¬ ня свободи усїх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розібємо їх до схід сонця свободи! Ми в остатнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хоче¬ мо довше зносити панованнє чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землї. Нас горстка, але ми сильні нашою любовю до України! Сини України! ми, як той Антей, доторкаючись до землї наберемось усе біль¬ шої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні’ і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветь ся до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

25

Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм но місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчини.

Усї, хто на цілій Україні' не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог чужинець лишить ся на нашій території, ми не маємо права покласти ору- жія. І памятаймо, що слава і побіда — се доля борцїв за народню справу. Вперед! і нехай кожен з нас памятає, що коли він бореть ся за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цілий нарід не згинув через його необачність.

Вперед! бо нам нї на кого надіятись і нічого озиратись назад!

Від видавцїв.

Кожен з інтересом прочитає сю „промо¬ ву/4 ми певні в тому; але так само певні, що сливе ніхто не згодить ся з аргументацією бесідника, а вже напевне всі нові читачі за¬ питають: чому власне сю бесіду за наше безпе¬ речне право на самостійність друкуєте тепер?

Так, „мова44 політиків міняєть ся, вона мусить бути пристосована до обставин часу і взаємовідносин політичних сил; не сміє у чес¬ них, серьозних і далекосяглих політиків мі¬ няти ся лиш суть того, що вони відстоюють, за що борють ся!

Ми, видавці, так колись говорили. Ви чуєте від нас тепер иншу мову, але все-ж про те саме, про самостійну Україну* про що го¬ ворили ми й тоді — 15-20 років назад!

Видаємо власне сю книжечку тепер для того, щоб раз на завше збити дурні й нечесні пльотки, які розпускають наші московські й польські вороги, покликавшись притім на „ціл¬ ком певні44 „ябеди44 наших таки українських політичних недоумків та потурнаків, наче-б до війни ми ніколи про самостійність не думали.

Починаючи від московських чорних кро¬ ків, що вже третє столїттє захланно й невпин-

27

но „довбуть ребра й точуть кров44 зі знеси¬ леної нещасної України, кінчаючи на ново- спечених червоних „патревотах сваєво атєче- ства44: Алєксїнських, Бурцевих, Плєханових і їм же нїсть числа... всї в один голос крячуть:

„Не било, нєг і не будєт нїкакой Укра¬ їни! А „Самостійну У країну “ вигадали Ав¬ стрійки та Нїмцї, закупили на се кількох без¬ чесних зрадників з посеред емігрантів, які, як самозванці, не мають права говорити за укра¬ їнський народ. А український нарід свято держить ся „вєлїкай недєлїмай Рассєї,и про що свідчать такі відомі й популярні на Україні' люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К0.!

І хоч наші присяжні свідки говорять ще й дещо инше, нїж то їм підсовують чорні й червоні московські їх приятелї, але вони по¬ кірно мовчать про суть справи. Вони не про¬ бують навіть скритикувати річево політичну діяльність „Союза визволення України/4 а лиш захлистують ся з радости та щастя, що чесне імя „Союза визволення України44 волочать по багнї на підставі їх „ябед44 вороги українсько¬ го народу.

Війна поставила українську справу як міжнародну, політичну. „Союз визволення України44 зробив усе, що було в його слабих силах, щоб змусити всї правительства воюю-~ чих держав признати розвязаннє української справи основним питаннєм найближчої між-

28

народної політики. Се зрозуміли всі москов¬ ські політики. Лиш для наших політичних недоумків справа ця лишила ся книгою за семи печатками. Вони, справжні' ученики ви¬ сокої московської та польської політики, спромогли ся в сей великий, історичний мо¬ мент, коли ми підняли стяг Мазепи, піти слі¬ дами Кочубея лиш в мізерній формі. Бо коли той писав свій донос бодай впрост до царя, то сї задовольняють ся тим, що їх ябеди благо- склонно передрукує Плєханов або Меньшіков.

Вже Мілюков і Струве, які звикли до європейських форм, встидають ся використу- вати це сміття. Вони точнїсенько так само, як Меньшіков або Плєханов, як Савенко або князь Крапоткін, умлівають зі злости й нена- висти від успіхів політичної дїялности „Сою- за визволення України/4 яка прямує до полі¬ тичної самостійности України. Це зрозуміти нам легко. Всї-ж вони — далекосяглі політики, всї вони патріоти „вєлїкай, нєдєлїмай“ і тому добре знають, що ґрунт величі їх „вєлїкайк‘ спочиває на тім, чи удасть ся й далї удер¬ жати в кайданах Україну. Але Мілюков му- дріщий політик і розуміє, тцо такими „средства- ми,“ як ябеди та наклепи, цілої біди не зни¬ щиш і він пускаєть ся на переговори з дея¬ кими українцями про автономію України в межах „нєдєлїмай/4 бо знає, що його чорні й червоні спілки в поборюванні' українського

руху зроблять і без нього все, щоб ошельму¬ вати український самостійницький рух на підставі „ябед** Юркевича і К°, на підставі кличів за „благо всєго міра, за общеє дєло** і т. далї.

І серед наших людей єсть чимало таких, що не розуміють дїяльности Союза визволен¬ ня України, що вірять безсоромним наклепам. Вірять ще й тому, що Союз визволення України не відповідає нічого на „ябеди** і очорнювання.

„Союз визволення України** мовчить не тому, що він не може себе виправдати, а то¬ му, що він не має в чім виправдувати ся. По війнї потягне він до громадського суду тих, хто його шельмує тепер, і певен, що громадський суд ошельмує наших нікчемних Кочубеїв. Час війни — час діла, а не судів, і діло, вже зроблене „Союзом визволення України**, само говорить за себе. Не всї його бачать ще вповнї, але не за горами вже час, коли „Союз визволення України** зможе ви¬ ступити перед українським громадянством з повним звідомленнєм про свою діяльність.

А поки що тим, хто уміє політично думати, подаємо під розвагу ось що:

„Союз визволення України** є безпосере- дним продовженєм політичної дїяльности на¬ шої першої справжньої політичної партії — „Революційної Української Партії** (Р. У. П.).

зо

Історія Р. У. П. не могла бути ще досї написана, бо ми, що колись складали збірне тїло партії, ще живі, з нас багато жие і те¬ пер „в предєлах досяґаємостї“. Тому Р. У. П., не дивлячись на всю свою популярність, є за¬ гадкою для всіх, хто безпосередно не нале¬ жав до Р. У. П. Тому для таких людей нового покоління Українців незрозуміла закономір¬ ність дїяльности Союза визволення України з його безпартійністю і самостійництвом.

Хто знайомий з всіма виданями Р. У. П., потвердить сї головні тези:

1. Р. У. П., почавши свою видавничу діяльність отсею брошурою „Самостійна Укра- їна“, в усїх своїх дальших численних видан¬ нях нї одним словом не згадує про се своє основне гасло.

2. Загальні радикально-демократичні по¬ гляди Р. У. П., що характеризують перші роки дїяльности Р. У. П., дістають все біль¬ шу і більшу примітку соціалістичних дома¬ гань і протягом 1904-го року ціле видавниц¬ тво Р. У. П. носить вже цілковито соціяль- демократичний характер.

3. Сей соціяльдемократизм Р.У.П. ясноза- значуєть ся в світогляді видань Р. У. П., значно впливає на тактичну діяльність партії, але не нищить її національного характеру. В аграр¬ ній справі Р.У.П. здоровим інстинктом, реаль¬ ним розуміннєм наших аграрних відносин нї

на хвилину не пішла слідами московських соціяльдемократів і дуже влучно вела свою се¬ лянську газету „Селянин“ — першу і свого часу єдину часопись на цілу хліборобську Росію.

4. Розкололи Р. У. П. в самім початку 1905-го року тактичні справи: в якій форми мали ми приймати участь в клекотівшій уже революції.

Се найбільш неясний пункт цілої історії Р. У. П. і тут у кожного з нас, учасників сеї крізи, ріжне толкованнє справи і ледве чи й найобєктивнїйший історик за браком же- рел зможе коли вияснити сю траґічну й *• глибоко цікаву для нашого національного розвитку подію.

Факт той, що безпартійна по своїй суті Р. У. П. розколола ся на дві соціяльдемо- кратпчні орґанїзаці'ц з яких нї одна не при¬ знала своїм гаслом самостійної України.

А між тим кожний з нас, що підготовляли і брали участь на останнім зїздї Р. У. П. мо- V жуть засвідчити, що основним і рішаючим у виборі того чи иньшого делегата на з'їзд, на якім Р. У. П. розколола ся, був власне пункт самостійностн України^ який на з'їзді - мав (чи не смів) бути включений в програму Р. У. П.

Де ж зникло се домаганнє?

32

Як бачите, воно не зникло! Воно чекало свого слушного часу, і як тільки загреміли гармати, направлені проти узурпаторів укра¬ їнської волї й долї, „гурток емігрантів** із ро¬ сійської України зараз-же розгорнув стяг самостійної України.

Вже в осени 1914-го року „Союз визво¬ лення України**, відмежувавшись від політично непридатних або непевних елементів, сконсо¬ лідував ся в ту політичну організацію, яка відома тепер дуже широким масам полонених Українців, як політична репрезентація росій¬ ської України по сей бік боєвої лїнїї.

Зі зрозуміння історичної конечності! полі¬ тичного віїсту п лення України на поле міжна¬ родної політики взяли ми на себе тягар дер¬ жавного представництва недержавного народу. Ми непохитно ідемо сим тернистим шляхом цілий час світової війни; обороняємо інтереси українського народу, як уміємо і як то поз- воляють нам наші сили, і робитимемо се доти, доки творчі політичні сили нашого народу не покличуть до життя правно для того уповазк- непих представників.

Звідки взяли ся ми, представники неіст- нуючої ще самостійної України, і чому про се так мало чутно було доси? Чи не є прав¬ дою те, що ми називаємо наклепом на „Союз визволення України?**

Нї!

Чи треба кому яснїйшого доказу на те, що самостійна Україна е наше старе гасло, як той, що всі чотири члени Президії Союза визволення України були діяльними членами Революційної Української Партії, перша бро¬ шура якої (отеє подана читачеви) носила наз¬ ву „Самостійна Україна44.

Зверх того ще кілька членів „Союза визволення України44 належало також до Р. У. П.

І се не припадок, що в „Союзї визволен¬ ня України44 не могли удержати ся з більш- менш відомих емігрантів нї Д. Донцов, нї М.' Залізняк — не могли, бо вони не пройшли іР. У. Півської політичної школи, як не припа¬ док і те, що підчас війни в 1915 — 1916-их роках двічі приїздив до нас відпоручник Київ¬ ської організації, що стала на ґрунт плат¬ форми „Союза визволення України44, яка ск- ладаєть ся переважно з Р. У. Півцїв, який свого часу сам був, розумієгь ся, видатним діячем Р. У. П. Сей представник зимою 1915 року відвідав Раштатський табор. Але для читача все лишаєть ся неясною сама суть справи: куди-ж зникла в самій Р. У. П. про¬ голошена в першім її виданню вимога само¬ стійності! України?

А в тім і річ, що питанні нашої держав¬ ної незалежності! для нас Р. У. ІІівців ніко¬ ли не зникало, не сходило з порядку денного.

34

Воно було охрещене у нас „неістнуючим пи- таннєм,44 неістнуючим для тих, хто в політич¬ нім українськім житію не брав участи, хто до Р. У. П., а далї до тих партій, які видала з себе Р. У. П., не належав.

Як воно було для нас важне, про се невтаємничені в партійне життє Р. У. П. мо¬ жуть тут і там знайти лиш неявні натяки. Як приклад сього наведу тут кілька рядків з моєї розвідки, присвяченої Росії, як держав¬ ній цїлости, що вийшла у Львові в 1905-ім роцї під тодїшним моїм псевдонімом Ол. Виш- невський „На переломі44. В примітці', що тяг- неть ся на сторінках 74 — 77, читаємо:

В шаленім зрості продукційних сил промислового району України, і в нім передов¬ сім, чи властиво в тих підвалинах, на яких він полягає та в обставинах, які його супро¬ водять, слід шукать обґрунтований перед¬ часно ославленного питання „самостійної України44.

До останніх часів „самостійна Україна44 була питаннєм не актуальної політики, а, ска- зати-б так, чистої науки. Для певного розвя- зання його бракувало не лиш ґеніяльної го¬ лови, але й перед усього матеріялів. Розвит¬ ком продукційних сил України, о скілько знаю, ніхто (за виїмком одного, здаєть ся, Яснопольского) особливо не цікавив ся і нау¬ ковим обробленнєм сього питання не займав

35

ся. Се з рештою знаходить собі виправданнє в тій молодості! сього розвитку, а через те і в „чистій науковості!** сього питання.

А про те, чи хоч-би й наперекір сьому, розвиток сей дає вже себе знати і в полі¬ тичнім життю. Певна, науково вид крита тен¬ денція дальшого розвитку України причини¬ ла ся-б до яснїйшого зрозуміння життєвих завдань ріжних політичних сил суспільства, усунула-б марну їх трату і тим самим прис¬ лужила ся б до швидчого культурного, в ши¬ рокім значінню слова, її зросту.

„Самостійна Україна** в наші часи пе- ретворюєть ся з питання „чисто наукового** на політичне, життьове; брак наукового його розвязання дає себе відчувати вже зараз ду¬ же болюче.

Російська політична революція в даль¬ шім своїм розгоні безперечно поставить на порядок денний і се питаннє. Можна, зви¬ чайно, жалкувати, що питаннє так і досї ли- шаєть ся питанням, та зарядити сьому можна лише ширшою науковою працею. В усякому разї се буде зроблено, бо мусить бути зроб¬ лено, і буде зроблено тим швидче, чим питаннє втратить свій академічний характер, чим швидче воно стане питаннє м політичного життя.

А се тепер станеть ся швидко.

36

А раз се станеть ся, тодї безперечно знайдуть ся й жерцї „чистої наукии, які знай¬ дуть у сїм питанню одну з найцїкавійших проблем для своїх кабинетних праць. Тодї знайдуть своїх коментаторів усї й найдрібнїй- ші факти, тодї, коли зараз проходять мовчки мимо впрост кольосальних, як внїшним виг¬ лядом, так і величезним їх впливом на внут- рішний уклад суспільного життя.

Всї наведені тут факти промовляють за раціональність „самостійносте44. Та не треба забувати, що се лиш окремі факти, вирвані з їх органічного звязку. їм можна так само протиставити чимало також вирваних із то- гож економічного життя фактів, якими сміли¬ во можна довести абсурдність „самостійно¬ сті!44. І мусимо признати ся, що досї у нас навіть і так рідко хто обґрунтовував сю тезу. Здебільшого в сім пункгї навіть у соціяль де¬ мократів ми здибаємо цілком не матеріалі¬ стичний спосіб думання. Вигадуєть ся якийсь імманентний закон (в ту чи иншу сторону, се все одно), якому дальший розвиток по волї винаходцїв закону, підлягати конче мусить, і коли деякий факт хто запямятав, що не пере¬ чив його „законові44, то й оперував ним, у наівній певності!, що в його руках грізний меч, вирваний із страшних таємниць чарів- ницї-природи, тодї як направду се не більше як копистка, запозичена в якоїбуть славної

37

може її на цілім покутю, та все лише на Покутю, ворожки.

В сїй примітці маєте відгомін того, як ми в той час дивили ся на справу самостійності! України, але лиш відгомін.

Як ми не зелені були тодї в політичнім життю, ми всеж із самого початку брали справу цілком реально, як автор „Самостій¬ ної України** формул у є: „Питаннє права на¬ шого народу на самостійне істнованнє може бути розвязане лиш силою*4.

Ми знали, що самостійну Україну від¬ будувати можна буде лиш тодї, коли на Укра¬ їні’ знову заревуть гармати, а дула їх звер¬ нені будуть проти ПІВНІЧНОГО ПОЛІТИЧНОГО ОПІІ- ря, що здушив все наше життє.

Як не молоді і не горячі ми тодї були, знайшли ми в собі досить холодної крови і політичного розуму: не маємо гармат та руш¬ ниць — не матимемо й самостійної України. Отже мусимо спочатку се наготовити, щоби мати право серйозно трактувати справу само¬ стійності!. 1 у нас знайшла ся сила волї і карности, щоби сцїпивши зуби мовчати перед чужими про те. тцо нас найбільше боліло.

Нашу постанову: про самостійну Укра¬ їну в нашій иресї не писати нї слова, аж поки партійний з'їзд не займе свого становища до сього питання, ми виконували свято.

38

Як говорить автор брошури: „Ми (укра¬ їнська інтелігенція) мусимо памятати, що ми предтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіїцуємо його силу, ми лиш посланці його. Сей великий — увесь український нарід“.

В наших, тодї ще наскрізь інтелігент¬ ських громадах змагали ся ми за і проти само¬ стійності!. Але діяльність нашу повели ми серед того Великого, серед мас українського народу, яким тодї було не до самостійності!. Ми гуртували ті маси, які колись могли би взяти в руки- рушниці, які змогли би повер¬ нути люфи гармат на північ...

Проти півночі! звернені гирла великих гармат. Чужі вони нам, повернені не нашими руками — але проти нашого ворога! Вони роз¬ бивають наші кайдани і тому цілком послі¬ довно ми говоримо: Настав час здвигнення самостійної України. Тепер не лише інтелі¬ генти говорять се. За самостійну Україну тепер стоять ті маси українського народу, в чиїх руках і рушницї й гармати. Тому ми тепер, виставляючи гасло самостійності! Укра¬ їни, такіж реальні й урівноважені політики, як тодї, коли ми, сцїпивши зуби, се наше гасло замовчували.

Непримиримий, смертельний ворог укра¬ їнського народу — царський бюрократизм — не істнує більше. В огні світової пожежі, підпа-

39

леної захланною царською політикою, в реві гармат звалили з себе народи Росії тяжку мару, яка душила нас протягом століть.

Московський нарід перебрав державну керму в свої руки. Ми твердо віримо, що мо¬ сковський нарід в своїй державній політиці' пірве з московською традиційною політикою „собиранїя зємель“ на перекір тому, що запо¬ вів уже в його імени Мілюков; що москов¬ ський нарід не піде шляхом найстаршої демо¬ кратії Европи і не змагатиме нас і далї дер¬ жати на становищі Ірландії, а відкриє нам змогу самим порядкувати в нашій хатї.

Ми стоїмо за мирне співжитє зі всіма народами в світі, не лиш з московським і польським, але заразом гуртуємо наші сили, щоб бути готовими відстояти своє право на вільне життє від усіх, хто гадає, що ми, наше поколїннє, родившись у ярмі, маємо, в ярмі й сконати.

*

* *

В українських інтелігентських кругах досить широко розповсюджена поплутана оцінка самостійництва. Перед війною в пресї на російській Україні' про самостійництво, яко таке, не писало ся зовсім, а зате досить енер¬ гійно пропагувала ся Д. Донцовим так звана „австрійська орієнтація^ В суті річи ся орі-

40

єнтація, як тактичний спосіб боротьби, має таке-ж саме оправданнє в буденних життєвих обставинах, як і орієнтація російська або польська. Оріґінального в ній нічого немає. Заімпонувала вона неполїтикови Донцову по його переїзді- до Галичини, як велика полі¬ тична мудрість лиш тому, що він нічого му- дрійшого на політичнім виднокрузі Галичини добачити не міг. Він старанно, з запалом і не без успіху перекладав сю переважно поль¬ ську політичну мудрість на українське і ширив її досить ревно по наших видав¬ ництвах, оскільки російська орієнтація де¬ яких наших редакцій не закривала йому до того змоги.

Ще раз: на буденні передвоєнні часи се була користна праця. Її треба лиш відповід¬ ною міркою змірити й не плутати з самостій- ництвом, з яким вона не має більше спільного, як і всяка инша політична „орієнтація/4 Орі¬ єнтація міняєть ся від того, які політичні взаїмовідносини істнують в данний момент між тими партіями чи націями, яких інтереси пе¬ рехрещують ся з нашими. Щоби бути справ¬ жнім політиком, треба мати основну цїДь, до якої прямуємо; тоді можемо сміливо в відпо¬ відній хвилі держати ся тої чи иншої орієн¬ тації. Лиш орієнтація не сміє не тільки не за¬ ступити, а навіть на хвилинку затемнити ос¬ новну ціль. Загубимо ціль — станемо ігра-

41

шкою в чужих руках, як се з Донцовим і сіало ся.

Донцов, як „представник Загальної Укра¬ їнської Ради,44 в Стокгольмі весною 1915-го року інформував шведську пресу, що наче-б то нема ніодної серіозної української полі¬ тичної організації, яка-б домагала ся само¬ стійності!, і що Україна почуватиме себе щасливою, як що до Австрії приріже війна більший чи меньший кусок України.

З огляду на те, що Донцов, подаючи свої інформації, покликав ся на те, що він сам російський Українець, а заразом заступає й австрійських Українців, як „представник*4 За¬ гальної Української Ради,44 то для „Союза визволення України44 було важно установити, з чийого властиво припоручення Донцов так формулував бажання українського народу й чому властиво він, знаючи дуже добре наші самостійницькі постуляти, виступаючи часто з твердженнєм, що „він перший44 обоснував „самостійництво44 (плутаючи тут свою орієн¬ тацію з самою цілю), раптом так упав з тону?

„Союз визволення України,44 як представ¬ ник змагань російських Українців, як відомо, мав кілька місць в Загальній Українській Ра¬ ді* і одно місце в президії Ради, входячи туди з єдиною цілю заманїфестувати спільність по¬ літичних українських змагань по обидва боки

= Ціна ю фен. =

І

І

1 'і.

5 «І

! і

:іггггпггз=яппп'*.-п”ігіг^пг»г!гї=і=»гтг»^і.

|

в

[Ч,

І

Видане Р. У. 11. — 4.1.

т

&

•у*/1

"3>

Саліветіаиа #

ПРОМОВА

и.

4®Ьї

■&&І

Ціна 20 сот.

<АЛ<

їі?Н

Лі«

ЛЬВІВ 1900

4

Видає Е. Косевич.

З ,. Друкарні Удїлової“ ул. Лшдого ч. 8.